Конституційний процес 1990-х років в Україні нерозривно поєднаний з відновленням української державності. Створення Конституції розпочалося з проголошення Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року і активізувалося через незворотні політичні процеси розпаду СРСР. Після урочистого прийняття 24 серпня 1991 року Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежності України та його затвердження на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, Україна була визнана суверенною державою та повноцінним суб’єктом міжнародних відносин більшістю країн світу. Нагально постала потреба в конституційному закріпленні основ суспільного і державного ладу, прав і свобод людини і громадянина, порядку організації та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування.

Творення національного законодавства вимагало ухвалення Основного закону. Однак антагонізми у політичному житті істотно впливали на конституційний процес. 1992–1995 роки в Україні позначені достроковими президентськими і парламентськими виборами, роботою двох складів Конституційної комісії. Черговою віхою протистояння між Президентом України та Верховною Радою стало укладення політико–правової угоди — Конституційного договору від 8 червня 1995 року про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період прийняття нової Конституції України.

Підписання цього документу було продиктоване політичним протистоянням Президента Леоніда Кучми та Верховної Ради в особі її Голови Олександра Мороза. Президент прагнув створити сильну виконавчу владу, здатну ефективно працювати в умовах наростаючої економічної кризи. Верховна Рада, лякаючи загрозою диктатури, фактично прагнула зберегти свої повноваження, в тому числі і право втручатися у вирішення конкретних економічних питань, безпосередньо керувати територіями. Все це серйозно ускладнювало вирішення першочергових проблем життя держави. Дія Конституційного договору завершилась лише з прийняттям нової Конституції України 28 червня 1996 року.

Процедура розгляду проєкту Конституції України тривала у стінах парламенту майже добу, а 14 годин перед остаточним голосуванням депутати не залишали сесійну залу навіть на перерву. Питання, які викликали найбільші дискусії — державні символи, автономія Криму. Нелегко вирішувалося і мовне питання: українська стала єдиною державною мовою, утім Конституція гарантувала вільний розвиток та використання російської й інших мов національних меншин.

О 09 годині 18 хвилин 28 червня 1996-го країна отримала Конституцію — першу Конституцію незалежної України. У ній було закріплено правові основи держави, її суверенітет і територіальну цілісність, основні права і свободи українських громадян. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість, безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. В пам’ять про цю доленосну подію в Україні щорічно відзначається державне свято — День Конституції України.

Виклики сьогодення змушують українців захистити Україну від збройного агресора. «Ми не маємо іншого вибору, аніж захищати свій вибір. Наш обов’язок — захищати наші права. Права, гарантовані Конституцією», вважає Президент України Володимир Зеленський.

Відродження української держави як Української Народної Республіки — це результат довготривалої боротьби українського народу за свою незалежність. Ухвалення Конституції УНР напряму пов’язано з діяльністю Центральної Ради, створеної 4 (17) березня 1917 року у м. Києві як представницького органу державної влади України в 1917–1918 роках. Перші збори, де було обрано Президію і постійно діючий Виконавчий комітет Центральної Ради у складі 20 осіб, відбулися 5 (20) березня 1917 року. Український національний конгрес у квітні 1917 року легалізував діяльність Центральної Ради та обрав її склад з 118 осіб.

Законодавча робота Української Центральної Ради полягала в підготовці та ухвалі нормативно–правових актів: універсалів, законів, постанов, декларацій.

Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) був прийнятий Центральною Радою 29 квітня 1918 року. Ця важлива подія стала підсумком активної законодавчої діяльності конституційної комісії у складі 100 осіб на чолі з головою Центральної Ради академіком Михайлом Грушевським, яка розпочала роботу відразу після проголошення Першого універсалу.

Конституція проголосила Українську Народну Республіку суверенною демократичною парламентською державою з розподілом державної влади на законодавчу (Всенародні Збори), виконавчу (Рада Народних Міністрів) та судову (Генеральний Суд). Вона запровадила та здійснила правове регулювання новітніх для тогочасної української правової системи принципів, зокрема, визнання народу основним джерелом влади, децентралізації влади, принципу рівності політичних і громадянських прав.

У розділі І «Загальні постанови» наголошувалось: «1. Відновивши своє державне право, яко Українська Народна Республіка, Україна, для кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права і охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян, проголосила себе і нині єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною. 2. Суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові України, цебто громадянам УНР всім разом. 3. Це своє суверенне право народ здійснює через Всенародні Збори України. 4. Територія УНР неподільна, і без згоди Всенародніх Зборів в 2/3 голосів присутніх членів не може відбутись ніяка зміна в границях Республіки або в правнодержавних відносинах якоїсь території до Республіки. 5. Не порушуючи єдиної своєї власти, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації. 6. Націям України УНР дає право на впорядкування своїх культурних прав в національних межах».

Основний Закон УНР здійснив правове закріплення демократичних цінностей та принципів, значна частина яких була врахована під час розробки Конституції незалежної Української держави, прийнятої 28 червня 1996 року. Одначе, відсутність основних положень внутрішньої та зовнішньої політики, визначеного порядку обрання місцевих органів влади, положення про державні символи свідчило про декларативний характер документу.

Українська Конституція має багаторічну історію і вважається однією з найдавніших у світі. Так, Конституція США була написана у 1787 році, а на європейському континенті до найстаріших відносять Конституцію Речі Посполитої 1791 року.

Документ, нині знаний як перша українська Конституція, був прийнятий 5 (16) квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Бендери (нині Тягина). Там після битви під Полтавою опинився разом із наближеними і залишками війська гетьман Іван Мазепа. А після його смерті, гетьманом України було обрано генерального писаря Пилипа Орлика, який став автором цього документу. Повна його назва: «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького між Ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і між генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами утверджені обома сторонами вільним голосуванням і Ясновельможного гетьмана урочистою присягою підтверджені року від Різдва Христового 1710, Квітня 5, в Бендерах».

Нині відомі чотири архівні тексти Конституції: оригінальний рукопис староукраїнською мовою, його скорописна діловодна копія кінця ХVIII — початку ХІХ століття, повний текст і скорочена рукописна версія латиною. Сучасний україномовний текст поміщений на сайті Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Більше того, текст Конституції Пилипа Орлика має бути ще доступнішим, вважає Президент України Володимир Зеленський. «Справедливо, щоб її читали в кожному куточку України. Для цього вона буде перекладена з латині на українську мову, і десятки тисяч примірників відправляться в українські школи».

Цей документ — теорія суспільного договору між владою і суспільством. Очевидне новаторство політичної думки автора полягає в тому, що він вперше зафіксував поділ трьох гілок влади: виконавчої, законодавчої і судової. У преамбулі і 16 статтях Конституції представлені механізми управління державою. Влада гетьмана, урядовців була виборною вільним голосуванням. Гетьман відповідав за військову справу, зовнішню і внутрішню політику, водночас був підзвітним сесії Генеральної ради старшин Війська Запорізького Низового, яка мала збиратися тричі на рік. Поважаючи судочинство, гетьман не мав права ані карати, ані милувати за кримінальні злочини та проступки, спрямовуючи справи на розгляд Генерального суду. У статті Х наголошувалось про відповідальність за надужиття владою.

«Усе те лихо — утиски і грабунок бідного посполитого люду — корениться у честолюбстві захланних хабародавців. Не маючи на те прав ані заслуг, а лише ненатлі бувши жадобою власного зиску, вони заходяться купувати військові і посполиті посади, здобуваючи гетьманську прихильність принадами хабарів, і таким робом допинаються поза вільними виборами проти права і слушності до найвищих гідностей — полковничої булави й інших посад. Тому суворо постановляємо, щоб ясновельможний гетьман не лакомився на жодні подарунки чи обіцянки і нікому не доручав полковничої булави чи інших військових і посполитих посадах з огляду на особисті стосунки та щоб силоміць на ті посади нікого не нав’язував».