Super User
В ІВЦ "Бузок" ВИСТАВКА СТУДІЇ Олени КІШКУРНО «НЕЗЛАМНИЙ ЖИВОПИС»
ВИСТАВКА СТУДІЇ Олени КІШКУРНО «НЕЗЛАМНИЙ ЖИВОПИС»
30.05.2024 – 12.06.2024
Олена Кішкурно. Художниця, реставратор творів мистецтва, член спілки художників України, викладач. Учасниця багатьох всеукраїнських і зарубіжних виставок та конкурсів. До війни працювала в рідному Харкові, займалася живописом і очолювала свою студію. З початком повномасштабного вторгнення перебувала в Харківському метрополітені, потім виїхала до Німеччини, де знаходиться і зараз, але не перериває зв’язок зі своїми учнями та проводить заняття онлайн, надаючи безцінні уроки майстерності.
На виставці «Незламний живопис» представлені роботи довоєнного періоду, що були написані в студії, і самостійно, під час війни. Багато картин постраждало під час ракетних атак, але дивом залишилися цілими.
Звичайно, неможливо вчити творити, самому не будучи творцем. Місія педагога полягає в пробудженні творчості учня, розвитку його здібностей, і повинна підкріплюватися самореалізацією як Художника. Родзинкою виставки є картини викладача студії «СВІТ ЖИВОПИСУ» - Олени Кішкурно. Це чудові акварельні роботи, вишукані, витончені, намальовані дуже професійно.
Каріна Нестерович. Народилася в м. Байконур (Казахстан) у 1963 р. Саме там закінчила школу у 1980, а у 1986 році – авіаційний інститут за фахом «Електронні обчислювальні машини». Після закінчення інституту переїхала до Харкова і довгий час була зайнята бізнесом. В останні роки активно займалася живописом у студії Олени Кішкурно. Пише аквареллю та олією. Неодноразово брала участь у виставках м. Києва та Харкова. Багато робіт Каріни знаходяться в приватних колекціях України та Європи. Вважає, що світ – це завжди відображення тебе самого, тому малює душею про те, що бачить, про любов до чарівного міста-героя Харків.
Лілія Разьва. Народилася в 1978 р. в м. Чугуїв. Протягом шкільних років навчалася в дитячій художній школі імені І.Ю.Рєпіна. У 2012 році вона познайомилася з О.П.Кишкурно та відкрила для себе світ олійного живопису. Випробовувала себе в написанні пейзажів, натюрмортів та портретів. Народження сина перетворило її улюблене хобі від традиційного живопису на цифрове мистецтво. Перейшла від малювання «для душі» до експериментів з принтами на текстилі, ілюстраціями для дитячих книжок, сувенірної продукції. Улюблений жанр — дитяча ілюстрація, яка стала власним казковим світом. Олійний живопис залишається важливою складовою її творчості з використанням яскравих кольорів та емоцій. Мета художниці в тому, щоб своїми роботами викликати усмішку у глядача, повернути відчуття дитинства та віру в казку.
Ірина Малая народилася в Бухаресті, закінчила Казанський Університет, біологічний факультет. Займається ландшафтним дизайном, озелененням та доглядом за садовими культурами. Любить кішок, яких у неї 4. Хобі – печворк, хендмейд та живопис олією. У картинах для неї головне – сенс як явний, так і прихований. Дуже любить писати пейзажі, міські старі дворики, де є місце історії.
Винні без вини. Виставка онлайн до Дня пам’яті жертв політичних репресій
Винні без вини. Виставка онлайн до Дня пам’яті жертв політичних репресій
До 130-річчя українського геоморфолога, заступника начальника третьої експедиції на архіпелаг Земля Франца-Йосифа 1931—1932 рр. Михайла Миколайовича Іваничука.
Михайло Миколайович народився 9 листопада 1894 р. в селі Пилипи в Східній Галичині тоді Австро-Угорської імперії. Про дитячі роки Михайла відомо, що у селянській родині Іваничуків було четверо дітей і тільки одна десятина землі. Невеликі статки сімейства не завадили Михайлові закінчити Коломийську гімназію у 1913 р. Сільська вчителька Юлія Шуберт допомогла йому з навчанням.
Восени того ж року М. Іваничук був зарахований студентом філософського факультету Львівського університету. Михайло був членом «академічної громади» студентів-українців.
На початку Першої світової війни добровільно вступив у 1-й полк Українських січових стрільців, що входив до Австро-Угорської армії. У 1915 р. був призначений помічником інтенданта полку з наданням військового звання підпрапорщик. Під час австро-німецької окупації України у 1918 р. його військова частина перебувала у Запоріжжі. Революція в Австро-Угорщині, пов’язаний з нею розпад імперії застає полк, де він служив, у Буковині. З листопада 1918 р. лейтенант Іваничук — інтендант 1-го полку 1-ї бригади Галицької армії, яка боролася з поляками, протягом 1919 р. змагалася з Червоною армією, Добровольчою армією генерала Денікіна, а потім, у союзі з білими, воювала проти більшовиків. У лютому 1920 р. полк перейшов до Галицької Червоної армії. З березня 1920 р. — на польському фронті біля містечка Чуднів на Житомирщині. Під час наступу польської армії на Київ, більша частина полку, у тому числі Іваничук, потрапила в полон.
У серпні 1920 р. Михайло разом з трьома товаришами тікає з табору військовополонених у Німеччину, а звідти перебирається до табору Галицької армії у Чехословаччині. Командування відрядило Іваничука з дорученням організувати повстання у тилу польської армії в Карпатах. Проте спроба виявилася невдалою.
Він повернувся до Чехословаччини і рік працював учителем народної школи села Волове на Закарпатті. У 1921 р. Михайло Іваничук розпочав навчання на природничому факультеті Празького університету. Михайло був здібним і наполегливим студентом, отримував стипендію Чеського міністерства освіти. Варто звернути увагу, що в короткий проміжок часу (1918—1939 рр.) між двома світовими війнами, Чехословаччина стала благословенним місцем з вільною пресою, високим рівнем освіти і розвинутою культурою. Ось чому там знайшли притулок і підтримку тисячі вигнанців, зокрема й українці, яким не знайшлося гідного місця у рідному краї.
Першокурсник поринув у вир громадського життя, і, як прибічник створення самостійної Соборної України, протягом двох років був секретарем студентського товариства «Українська академічна громада», що об’єднувало здебільшого студентів-галичан. Помітну роль у «Громаді» відігравав викладач фізичної географії професор Рудницький, з яким Михайло співробітничав з 1922 р., а з 1924 р. працював його асистентом в Українському педагогічному інституті ім. Драгоманова, читав лекції і після від’їзду вчителя до радянської України.
Винні без вини. Виставка онлайн до Дня пам’яті жертв політичних репресій
Винні без вини. Виставка онлайн до Дня пам’яті жертв політичних репресій
До 130-річчя українського письменника, літературного критика, педагога, завідувача бюро Харківського обласного літературного фонду Спілки письменників України Михайла Миколайовича Биковця (1894 –1937) — укладача інформаційного зібрання рідкісних біобібліографічних відомостей щодо політичного, громадського та культурного життя України. Після арешту це унікальне зібрання було вилучено і знищено НКВС.
Михайло Биковець народився 3 (15) вересня 1894 у сім’ї фельдшера у с. Бірки Зінківського пов. Полтавської губ. Здобув середню освіту у Миргородській чоловічій гімназії. З 1917 р. працював у системі народної освіти.
З 1923 року вже у Харкові, він продовжував готувати матеріали до наукових та педагогічно-освітніх журналів, бюлетеню губвідділу наросвіти, оповідаючи про роль літератури у роботі дитячих виховних установ. Перехід М. Биковця у березні 1925 р. на роботу до відділу дитячої книги Держвидаву України (ДВУ) додав до його службових обов’язків ділове спілкування з відомими українськими поетами та письменниками.
Винні без вини. Виставка онлайн до Дня пам’яті жертв політичних репресій
Винні без вини. Виставка онлайн до Дня пам’яті жертв політичних репресій
До 145-річчя українського професора мовознавця Федора Дем’яновича Пущенка. У 1920-ті роки член Президії Харківської філії Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства, автор першого Українсько-японського словника, підручника японської мови, він понад десяти років викладав французьку, англійську, німецьку, італійську мови студентам більш як тридцяти освітніх і наукових закладів Харкова, а також акторам театрів Музичної комедії, Революції та «Березолю». В’язень радянського ГУЛАГу, точна дата, обставини і місце загибелі якого поки що не встановлені.
Федір Пущенко народився 1879 р. у м. Чугуїв Харківської губ. і був чотирнадцятою дитиною у незаможній родині військового фельдшера. Батько помер 1884 р. Старші брати і сестри допомогли йому здобути середню освіту. Після закінчення гімназії Федір обрав військову спеціальність, яка могла забезпечити його матеріально. Після року служби вільнонайманим Тамбовського полку, що дислокувався в Харкові, командування відрядило Ф. Пущенка до Чугуївського військового училища. За два роки він отримав звання підпрапорщика. Службу розпочав у 48-му піхотному полку у м. Меджибож Летичівського пов. Подільської губ. «У полку мене вважали українофілом, тому що мене цікавило все, пов'язане з українським. Одначе глибоко з цим я не був знайомий» — писав він пізніше.
З дитинства він мріяв мандрувати світом. Для цього самотужки вивчив
французьку, німецьку та англійську мови, а з гімназії добре знав грецьку та латинську мови. За добру службу набув звання підпоручика, а в 1903 р. була надана тривала двомісячна відпустка, яку він використав для відвідин Австрії, Німеччини, Швейцарії, Голандії, Бельгії, Великої Британії, Франції, Італії, де познайомився з історією, культурою і побутом населення цих країн.
В ІВЦ "Бузок" ПЕРСОНАЛЬНА ВИСТАВКА ХУДОЖНИЦІ ВЕРОНІКИ КАСЬЯНЕНКО «ОЧИМА МРІЙНИКА»
Винні без вини. Онлайн виставка До Дня пам’яті жертв політичних репресій До 160-річчя першого митрополита відродженої 1921 р. Української автокефальної православної церкви Василя Липківського.
Винні без вини. Онлайн виставка До Дня пам’яті жертв політичних репресій
До 160-річчя першого митрополита відродженої 1921 р. Української автокефальної православної церкви Василя Липківського.
«Апостол українського релігійно-національного відродження», за визначенням академіка Агатангела Кримського, розцінював російську православну церкву одним з імперських інструментів, яким насаджувалося лояльне ставлення українців до метрополії. Виступав проти безправності церковних громад, свавілля вищого духівництва та монастирів, що «утворило величезне провалля між зовнішньою величністю й внутрішньою нікчемністю церкви (російської), яка трималася державною – поліцейською підтримкою».
Церковний організатор, проповідник, історик, педагог Василь Костянтинович Липківський народився 7 (19) березня 1864 року в с. Попудня Липовецького повіту Київської губернії (нині Уманський район Черкаської обл.) в родині благочинного священика. Спадковість (дід, прадід служили в церкві) вплинула на обраний Василем фах. Наполегливо навчаючись у Київській духовній академії, він захистив дисертацію, здобувши ступінь кандидата богослів’я.
У 1891 р. В. Липківський був висвячений на священика, служив у Черкаському соборі, працював у системі духовної освіти на території нинішніх Черкаської, Вінницької областей, з 1903 р. у м. Києві.
16 вересня 1905 р. за поданням митрополита Київського Флавіана (Городецького) «за українофільство» його звільнили з посади директора церковно-вчительської школи і направили у передмістя Києва настоятелем Свято-Покровської церкви на Солом’янці. Опальний протоієрей взявся до розбудови скромного зовні храму. Його клопотами за проєктом інженера К. Сроковського було проведено добудову церковних приділів, триярусної дзвіниці, внаслідок чого храм було розширено майже удвічі – те, про що нині нагадує меморіальна дошка. Зусилля з оновлення церкви сприяли зростанню авторитету священика і кількості парафіян.
За життя Липківського храм встояв під час варварського руйнування церков на початку 1930-х рр. Неподалік, в Олександрівській слободі, священик провів останні роки життя «у тяжкій духовній і моральній голоднечі».
Буремні події в імперії на початку ХХ століття позначилися на церковному житті. 10–18 жовтня 1905 р. Василь Липківський головував на з’їзді духовенства Київської єпархії. Цей захід набув назви «революційного», оскільки присутні порушили питання запровадження у церкві виборних засад, пожвавлення діяльності парафій, відродження давніх українських церковних традицій. З новою силою церковно-світський рух за українізацію православного життя, незалежність від московського патріархату розгорнувся після Лютневої революції 1917 р. Під головуванням Липківського 12 квітня 1917 р. Київський єпархіальний з’їзд духовенства і мирян ухвалив, що «в автономній Україні має бути незалежна від Синоду Українська церква». У листопаді 1917 р. з метою здобуття автокефалії, відновлення неупокореної української церкви було створене «Братство Воскресіння Христа». На початку грудня при Софійській митрополичій кафедрі засновано Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР), до якої увійшов В. Липківський.
До 135-річчя від дня народження засновника вітчизняної школи тифлосурдопедагогіки, видатного психоневролога, лауреата Державної премії СРСР, професора Харківського медінституту Івана Панасовича Соколянського (1889-1960).
https://www.buzok.kh.ua/index.php/blog/user-s-blog?start=360#sigProId503b700c09
До 140-річчя від дня народження громадського, політичного діяча Володимира Олександровича Ага-Бекова, репресованого комуністичним режимом.
До 140-річчя від дня народження громадського, політичного діяча Володимира Олександровича Ага-Бекова, репресованого комуністичним режимом.
Історії очільників міста Харкова зберегли достатньо свідоцтв про людей харизматичних, вольових, неординарних, до яких належить Володимир Олександрович Ага-Беков – голова міської Думи у буремну для Слобожанщини добу визвольних змагань. Його біографія через політичні репресії та штучні заборони замовчувалась, згадки про громадську діяльність обмежувались наведенням прізвища, часто спотворено і без ініціалів. Вперше її представити дозволило дослідження архівних документів, зібраних на виконання проєкту «Реабілітовані історією. Харківська область».
Володимир Ага-Беков народився 31 серпня 1884 р. у сім’ї військовослужбовця у Слов’яносербському повіті Катеринославської губернії. Навчався у м. Харкові в Третій чоловічій гімназії. У 1902–1908 рр. здобував вищу освіту на юридичному факультеті Харківського університету. Заглибився у проблеми студентського, суспільного життя і зайнявся пошуком шляхів їх розв’язання. Відтак за короткий час Ага-Бекову вдалось подолати непростий шлях від активіста університетського самоврядування до лідера найвпливовішої партійної сили у міській думі Харкова.
День вишиванки в Україні започаткований у 2006 році. Для українців вишиванка – справжня національна святиня, що символізує красу, силу, щасливу долю та родинну пам’ять.
Незважаючи на свою багатовікову історію, вишиванка залишається дуже модною. Жоден інший національний костюм не є таким актуальним для сучасності, як українська вишиванка. У них дівчата і жінки ще вродливіші, діти - ніби янголята у чудових рукотворних шатах.
Вишиванку творять з любов'ю, вкладаючи у кожен візерунок певний смисл, щирі думки і душу. У вишивальниць є багато традицій і обрядів перед власне процесом вишивання, тому що це - особлива творчість, у якій передається наша українська краса, наша душа.
Вишита сорочка - свого роду оберіг, символ здоров’я, добробуту та краси, щасливої долі й родової пам'яті, любові та святковості. Коли говорять, що людина народилася в сорочці, мають на увазі, що це - щаслива людина.
У інформаційно - виставковому центрі «Бузок» 15 травня відзначили Міжнародний день сім'ї та продемонстрували фотовиставку «Щаслива сім`я: погляд дитини».
Міжнародний день сім'ї
У інформаційно - виставковому центрі «Бузок» 15 травня відзначили Міжнародний день сім'ї та продемонстрували фотовиставку «Щаслива сім`я: погляд дитини».
Основною ідеєю фотовиставки була презентація фотографій, на яких зображені діти, що виховуються в сім`ях усиновлювачів, опікунів, піклувальників, у прийомних сім`ях, дитячих будинках сімейного типу, що ототожнюють уявлення дитини про щасливу родину та щасливі миті в родинному колі, популяризація сімейних форм виховання та сприяння їх розвитку в регіоні. Уміння радіти життю, любити, помічати прекрасне - це те, що отримує дитина у щасливій сім`ї. У заході приймали участь 17 родин із різних районів Харківської області. Після офіційної частини урочистого заходу відбувся розважальний майстерклас з дітьми.
З нагоди Дня сім`ї Харківська обласна військова адміністрація висловила щиру вдячність за роль у вихованні дітей та особистий внесок у розвиток сімейних форм виховання на території Харківської області та відзначила листом-подякою родин батьків-вихователів дитячих будинків сімейного типу, прийомних матерів, патронатних вихователів, привітали нагороджених квітами і подарунками.