✨ ГАЛЕРЕЯ САМОЦВІТІВ у Харкові ✨

Запрошуємо вас у світ природної краси, витонченого стилю та справжнього натхнення ?

На виставці ви зможете побачити унікальні прикраси з натурального каміння, перлів та самоцвітів, відчути магію природної розкоші та знайти особливу прикрасу саме для себе.

? Подаруйте собі природну розкіш

? ІВЦ «Бузок» (малий зал)
? вул. Сумська, 25

? з 05.08 по 08.08
? 10:00–18:00
? Понеділок — вихідний
? Вхід вільний

Прикраси • Стиль • Натхнення
Завітайте та відкрийте для себе красу, створену природою ✨

2 серпня в Україні та світі відзначають Міжнародний день голокосту ромів (Міжнародний день пам’яті геноциду ромів). Міжнародний день пам'яті жертв нацистського геноциду ромів відзначається в Україні на державному рівні згідно з Постановою Верховної Ради України № 2085-IV від 8 жовтня 2004 року.
       Калі траш - Чорний жах, як його називають самі роми. Міжнародний день пам’яті про нацистський геноцид ромів — пам’ятна дата, встановлена Прокламацією Міжнародної ради пам’яті геноциду ромів, яка була ухвалена 23 листопада 1996р. лідерами ромських організацій 10  країн Європи та Сполучених Штатів Америки на конференції «Геноцид — Пам'ять — Надія», що відбулася в Освенцимі 21-23 листопада 1996р. У ніч з 2 на 3 серпня 1944 року у нацистському таборі смерті Аушвіц-Біркенау в газових камерах було знищено 2897 циган. Загалом у цьому таборі з 23 тисяч циган, депортованих з 14 країн, загинуло понад 20 тисяч. Вважається, що під час геноциду від репресій загинуло від 600 тисяч до 1 млн 500 тис. ромів. Понад 90 відсотків ромського населення Австрії, Німеччини та Естонії було знищено фашистськими режимами. Під час Другої Світової війни в каральних акціях окупаційного режиму в Україні було знищено порядком     19-20 тисяч осіб національності рома. Проте тривалий час, навіть після поразки Гітлера та засудження нацизму, в Західній спільноті геноцид ромів з різних причин залишався поза увагою. Тим паче поза увагою він залишався в Україні, яка лише з незалежністю поступово почала відновлювати не викривлену радянською пропагандою пам’ять про події Другої світової війни.
       Складовою частиною нацистського «нового порядку» в Україні стало знищення ромського населення. Після приходу до влади нацисти  поступово ізолювали ромів, позбавляючи їх прав, доступу до освіти та заробітку. Наприклад, ромські артисти й музиканти були виключені з Імперської палати музикантів та діячів культури. Безробіття серед ромів, яке зростало через обмеження, нацисти видавали за доказ того, що роми є «асоціальними». Найбільш численних втрат зазнали роми, які проживали у Києві, на території Криму, Закарпатської, Вінницької, Одеської, Сумської, Черкаської та інших областях нашої держави.

Українська патріотка письменниця Любов Яновська

Минає 165 років від дня народження української письменниці, громадської і політичної діячки, членкині Української Центральної Ради Любові Олександрівни Яновської (1861–1933).

Любов Щербачова (дівоче прізвище письменниці) народилася 30 липня 1861 р. в маєтку своєї бабусі, що розташовувався у с. Миколаївка Борзнянського повіту Чернігівської губернії. Бабуся Любов Боголюбцева походила з роду Білозерських. Її брат Василь Білозерській, був редактором журналу «Основа», а старша сестра й відома письменниця Ганна Барвінок стала дружиною Пантелеймона Куліша. Ще одна сестра бабусі Надія була матір’ю української письменниці Наталки Полтавки та бабусею літераторки Надії Кибальчич. Здавалося, у такій сім’ї Люба від народження була приречена до творчості. Проте батько, ротмістр Олександрійського гусарського полку, хоч і мав поетичний хист, не цікавився його вдосконаленням. А через українофобські погляди забороняв доньці вживати українську мову. Мати, «вихованка Куліша та патріотка–українка», згадувала письменниця, завжди підтримувала Любов у її зайняттях українською літературою.

Сім’я часто змінювала місце проживання за направленням батька. Тому дитинство дівчини минуло спочатку на території Польщі, потім у Полтаві, Кременчуці. Читати Люба навчилася у сім років завдяки сусідському хлопчику. Потім здобувала освіту в Кременчуцькому пансіоні, Полтавському інституті шляхетних дівчат. Займалася самоосвітою, цікавлячись філософською, художньою літературою. Мала співочі здібності, проте їх не розвивала. І навіть відмовилася від пропозиції принца Ольденбурзького стати його стипендіаткою. Адже консерваторію для навчання мала обирати за власними уподобаннями.

По закінченню інституту з відзнакою, з 1880 р. працювала домашньою вчителькою в с. Рудки Лубенського повіту. Там познайомилась з полтавським поміщиком Василем Яновським, який мав ліберальні погляди й був членом Київської громади. Одружившись, майбутня письменниця отримала прізвище Яновська (її літературні псевдоніми Ф. Екуржа, Омелько Реп’ях). За посередництвом чоловіка, Любов Яновська познайомилась з відомими українськими діячами: Житецьким, Лисенком, Лесею Українкою та Оленою Пчілкою. Ще й виявилося, що старший син добрих знайомих Шеметів — Володимир належав до переконаних українських патріотів. Він і пробудив у літераторки національну свідомість, потяг до культурної роботи.

Закохана в місто Харків письменниця Марія Романівська

28 липня виповнилося 125 років від дня народження української літераторки, сценаристки, дитячої письменниці Марії Михайлівни Романівської (1901–1983).

Вона народилася у сім’ї священника в 1901 р. в с. Єрки Миргородського повіту на Полтавщині. Коли дівчинці було чотири роки, батьки переїхали до м. Зіньків, де серед тиші зелених ланів, далеко від гомону великого міста Марія провела дитячі та шкільні роки. Марійка любила читати, захопилася поезією. У газеті «Полтавський вісник» був опублікований перший вірш одинадцятирічної Марії Романівської.

«З дитинства закохалася в музику пісень і музику слова. Маленькою складала вірші про кота Сірку і т. д. і наспівувала їх. Кохання до музики пройшло через все життя, було радістю і мукою, бо спочатку вчитись музиці було ні на чому, а потім ні в кого. Революція сонячним акордом вдарила в юну душу, але потім на час застигла. Кров лякала незагартовану душу — тому була доба химерних казок і закохання в чисте мистецтво», так письменниця згадувала місця і події, що стали джерелами її творчості.

Закінчивши у 1918 р. Зіньківську жіночу гімназію, у якій вчителювала мати, Марія поїхала до м. Полтави, де вступила одразу до Історико–філологічного факультету і музичної школи. Новостворений у жовтні 1918 р. за ініціативою товариства «Просвіта» Історико–філологічний факультет, мав покласти початок класичного університету Полтави. Викладали тут провідні професори Харківського університету: Дмитро Багалій, Микола Сумцов, Євгеній Черноусов, Іван Рибаков, Стефан Таранушенко, Володимир Щепотьєв. Нетривалий час — всього 2,5 роки до злиття з педагогічним інститутом, навчальний заклад залишався провідним вишом міста. Втім, у підсумку Марія Романівська обрала музику й Харків. «І в 1921 році — Харків, закохання в місто, потім закохання в сучасність, як прелюдія до могутньої симфонії майбутнього. Вірші од звуків природи і кохання почали переходити до інших мотивів». Молодою літераторкою оволоділо «бажання все побачити, все взнати і взяти з великого міста електричних вогнів, щоб понести їх в заснулі степи — потім колись». Дівчина вирішила продовжити навчання в Харківській консерваторії. А поки тривали національно-визвольні змагання залишилася вдома, працювала піаністкою театрального колективу в місцевому Народному домі, вчителькою на початкових музичних курсах, музичним керівником агітбригади червоноармійського полку.

Сергій Пилипенко. Маловідомі сторінки життя

Виповнилося 135 років від дня народження українського прозаїка, літературного критика, організатора письменницької справи Сергія Володимировича Пилипенка (1891–1934). Письменнику, публіцисту, редактору багатьох українських газет, борцю за відродження української культури, засновнику української письменницької спілки «Плуг» належить величезна роль у організації та вихованні творчої молоді в Харкові на початку 20–30–х років ХХ століття.

Він народився 22 липня 1891 р. у Києві в сім’ї народного учителя. З дитинства Сергій мріяв присвятити себе літературі і вивченню іноземних мов. Тому по закінченню у червні 1909 р. Першої київської гімназії вступив на історичний факультет Київського університету (відділ славістики).

Одначе завершити освіту Пилипенкові завадило захоплення «політикою». Ще в гімназичні роки він брав активну участь у гуртках Української партії соціалістів–революціонерів (УПСР), членом якої вважав себе з 1908 р. Революційну діяльність не полишав і в студентстві, за що в 1912 р. був відрахований з третього курсу університету та висланий з Києва без права проживання в університетських містах. У Броварах Сергій Пилипенко працював вчителем. А на початку Першої світової війни влітку 1914 р. був мобілізований до царської армії і рядовим був доправлений на фронт.

Інтелігентний, освічений, ерудований Сергій Пилипенко за будь-яких життєвих обставин знаходив своє місце, залишався на видноті. Протягом 1914–1918 рр. пройшов шлях від рядового до капітана, чотири рази був поранений. Відрізнявся самовідданістю, мужністю і відвагою, за що відмічений багатьма бойовими офіцерськими нагородами. Тоді й почав займатися журналістикою, у Ризі редагував фронтову газету «Український голос».