Карпати у творчості художника Леоніда Чичкана

Виповнилося 115 років від дня народження українського живописця, заслуженого діяча мистецтв, професора Леоніда Ілліча Чичкана (1911–1977). Майстра станкового живопису, який здобував освіту в Харкові, викладав у Київському художньому інституті. Маестро вважають одним із найталановитіших творців жанрових художніх картин із життя гуцулів.

Народився Леонід Чичкан 21 серпня 1911 р. в м. Катеринодарі. Після закінчення Краснодарського художнього технікуму в 1933–1941 рр. проживав у Харкові, здобував освіту в Харківському художньому інституті. Навчався у відомих професорів — художника побутового жанру, портрету, пейзажу Михайла Козика та його колеги, майстра станкового мистецтва та графіки Семена Прохорова. Прищеплені вчителями навики віддзеркалилися у роботах здібного студента.

Своєчасно завершити навчання Л. Чичкану завадила Друга світова війна. Після повернення з фронтів, він у 1945 р. закінчив Київський художній інститут. Задумана у форматі живописного триптиха масштабна дипломна робота «Олекса Довбуш» вводила митця в один ряд із відомими українськими художниками Федором Кричевським, Іваном Їжакевичем, Олександром Сиротенком — авторами картин історичної тематики виконаними в національному романтично-героїчному етнографічному дусі. Втім представленню цілком завершеної роботи публіці в 1960 р. передувала серйозна копітка робота. Добиваючись етнографічної достовірності, у творчих поїздках художник детально вивчав традиційний гуцульський одяг, зброю та архітектуру. Ці напрацювання маляра перенесені в зображення деталей вбрання опришків на полотні. Присвята живописцем картини легендарному ватажкові карпатських повстанців втілює дух спротиву та міць українського верховинця і вважається одним із центральних творів у ранньому тематичному доробку художника. Робота включена до численних каталогів українського радянського живопису.

Поет, професор ботаніки Михайло Доленго

Минуло 130 років від дня народження українського поета, літературного критика і видатного вченого-ботаніка, доктора біологічних наук, професора, лауреата державних премій Михайла Доленги (справжнє прізвище Клоков Михайло Васильович; 1896–1981). Життя й творчість цього непересічного українця тісно пов’язані з Харківщиною. Йому належать відомі вірші «Валківська хата», «Слобода Терни», «Мереф’янський бір», у яких оспівані дух і традиції Слобожанщини.

З молодих років Михайло Васильович встигав вдало «поєднувати непоєднуване» — літературну творчість з професійною науковою роботою. Рухаючись у здавалося б протилежних напрямках, він перебував у стані творчих експериментів, постійно знаходив новий сенс мистецького та наукового розвитку, досягав нових цілей.

Михайло Клоков народився 12 серпня 1896 р. в м. Лебедині Харківської губернії (нині Сумська область) в учительській сім’ї. Зростав на Слобожанщині, переїжджаючи з батьками до різних повітових центрів, де знаходилась робота. Навчався в чоловічих гімназіях в містах Охтирці та Куп’янську. Опанував французьку, німецьку, латинську мови. Здобувши середню освіту, у 1914 р. вступив на математичне відділення фізико-математичного факультету Харківського університету. У 1915 р. визначив собі пріоритети в науці й перейшов на природниче відділення того ж факультету. Збагачувався знаннями, набував досвіду на практичній роботі,

З квітня по вересень 1915 р. як ботанік брав участь у ґрунтово-ботанічній експедиції земської управи з обстеження Харківської губернії. У 1917 р. два місяці працював у степовому заповіднику Асканія-Нова. До захоплення Харкова білогвардійцями у червні 1919 р. був позаштатним співробітником відділу мистецтв наркомату освіти. Після вигнання білогвардійців з м. Куп’янська працював завідувачем музейно-виставкового сектора окружного відділу наросвіти, надалі в середині 1921 р. отримав роботу інструктора літературної секції відділу мистецтв наркомату освіти й переїхав до Харкова.

Творці незалежної країни. До 35-річчя Незалежності України

24 серпня Україна відзначає чільне державне свято — День Незалежності. Вагомість цього торжества нині відчуває кожний українець. Боронячи рідну землю від зазіхань ворога, щодня поборюючи нові доленосні виклики, кожен добре розуміє сенс Незалежності. Це — свобода обирати своє майбутнє, прийдешнє України. Майбутнє наших дітей. І необхідно пам’ятати про ту ціну, яку платить Україна за волю і самостійність.

Україна століттями виборювала свою незалежність. Продовжує відстоювати її 1643 дні в розв’язаній росією повномасштабній війні. Головним здобутком Незалежності Президент України Володимир Зеленський назвав людей, які захищають свою землю, її історію. Ці люди стрижень нашої держави. Вони беруть на себе відповідальність і вигризають мир та Незалежність. Всі ті, хто у мирному житті були вчителями, підприємцями, фермерами і за необхідності постали воїнами, захищаючи Україну. Сотні тисяч імен, доль, характерів тримають фронт. Тримають нашу Незалежність. «Міцно за руку нас тримає якась сила. Насправді зовсім не невидима. Це сила взаємного кола. Підтримки одне одного. Відсутності сумнівів у тому, хто поруч. Віра у всіх українців. І доки ось це наше коло не розірве ворог, доти Україна не впаде й доб’ється свого миру. І зможе».

«Ви захистили нашу столицю, ви звільнили Київщину, Харківщину, Херсонщину, а тиждень тому вільною стала вся Дніпропетровщина. Ви не віддаєте наш Донбас, ви не віддаєте Україну. Ви найкращі захисники й захисниці. Ви найкраща армія Європи», наголосив у зверненні з нагоди 35-річчя Незалежності України Президент Володимир Зеленський.

День Державного Прапора України — символу єдності, боротьби за незалежність і майбутнє України

23 серпня українці відзначають День Державного Прапора України — одного із символів державності, закріплених у Конституції країни. Синьо–жовтий прапор нашої батьківщини об’єднує багато поколінь, які боролися заради України, звільняли від загарбників українську землю та мріяли про незалежність. Указ про встановлення Дня Державного Прапора України «на вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів» був підписаний Президентом України 23 серпня 2004 р.

Державний Прапор України — це описане в законодавстві офіційне полотнище держави: стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Вважається, що синій колір символізує небо, мир і спокій, а жовтий — родючі поля, благополуччя та процвітання. Знамено України нині наповнене значно більшими сенсами, ніж будь–коли раніше.

Спортивні звитяги Олега Гончаренка

Виповнилося 95 років від дня народження видатного українського та радянського ковзаняра Олега Георгійовича Гончаренка (1931–1986). Багаторазовий чемпіон та рекордсмен країни в класичному багатоборстві та на окремих дистанціях, вихованець харківського спорту, він став першим в історії чоловічого радянського ковзанярського спорту чемпіоном світу з класичного багатоборства, дворазовим призером зимових Олімпійських ігор.

Народився Олег Гончаренко в Харкові 18 серпня 1931 р. Мати Клавдія Гончаренко була відомою в Україні спортсменкою, яка займалася велоспортом і ковзанами. У Харкові родина проживала поруч зі стадіоном «Динамо», де взимку заливали велику ковзанку, на якій Олег змалечку проводив свій вільний час. Під час Другої світової війни Гончаренки пережили голодну окупацію міста. Підлітком Олег дізнався про загибель батька на фронті. Непростий шлях до визнання, розпочатий від стадіону «Динамо», яскраві моменти кар’єри спортсмен описав у автобіографічній книзі «Повість про ковзани».

Подорослішавши, він навчався в Харківському пожежно-технічному училищі (нині Національний університет цивільного захисту України). Кілька років хлопець тренувався сам, без тренера. Виступав за харківське «Динамо». Зрештою талановитого юнака помітили і допустили до фінальних стартів чемпіонату країни. Втім, перший успіх — бронзову медаль 1951 р. — змінило розчарування наступного сезону, коли Гончаренко посів на цих змаганнях скромне 10-те залікове місце. Натомість невдалим в кар’єрі молодого спортсмена 1952 р. ніяк не можна назвати. На офіційних змаганнях зі швидкісного бігу на ковзанах 20-річний Олег Гончаренко 16 разів покращував рекорди Харкова й області.

Зірковим для українського спортсмена видався лютий 1953 р. У складі радянської команди, яка вперше після тривалої перерви взяла участь у чемпіонаті світу з ковзанярського спорту, 14–15 лютого О. Гончаренко успішно змагався на льодовій арені у м. Гельсінкі у Фінляндії. Він виграв дистанцію 5000 м, здобув перше місце на дистанції 10 000 м та друге — на 1500 м. Здобувши перемогу за сумою балів у багатоборстві, Олег Гончаренко став першим радянським чемпіоном світу. Відповідно до правил тих років, переможець визначався за сумою результатів на спринтерських і стаєрських дистанціях. З цього й розпочалася звитяжна хода спортсмена, що тривала до кінця 1950-х рр.

Федір Бульбенко на Слобожанщині

Виповнилося 130 років від дня народження Федора Павловича Бульбенка (1896–1981), відомого в українській діаспорі США історика церкви, громадського та церковного діяча. До виїзду на еміграцію понад десять років життя він провів на Слобожанщині.

Федір Бульбенко народився в селі Романкове Катеринославського повіту Катеринославської губернії 11 серпня 1896 р. (ця дата зафіксована в архівній кримінальній справі, заведеній НКВС у 1938 р.). Батьки Павло Петрович Бульбенко і Мотрона Прокопівна (з роду Самарець) виховали хлопця в національно-патріотичному дусі. З юних літ Федір був знайомий з «Кобзарем» Тараса Шевченка, співав у церковному і народному хорах. На формування його внутрішніх переконань вплинуло також членство у товаристві Мануйлівської «Просвіти», до якої хлопець доєднався в 1913 р. Відтак і в рідному селі Ф. Бульбенко став одним із організаторів «Вільного козацтва», «Просвіти».

З 17 років Федір працював на залізниці в Катеринославі, де звільнений від призову на військову службу трудився і під час Першої світової війни. Після повалення царату Бульбенко добровільно доєднався до української армії. Закінчивши Київську військово-інженерну юнацьку школу Армії Української Народної Республіки в ранзі хорунжого, брав участь у збройній боротьбі за державність України. Відзначився у боях під Ушицею, Копайгородом.

Склалося так, що через важку хворобу Бульбенко залишився на підрадянській Україні. Зрозумівши, що його участь у активній військовій боротьбі вже завершилась, Федір влаштувався працювати до Саблино-Знам’янській цукроварні. Безкінечні «чистки», арешти (у 1921 і 1924 рр. Бульбенка заарештовували чекісти) змусили його часто змінювати місця роботи й проживання. А закінчивши вечірній факультет Харківського фінансово-економічного інституту та здобувши кваліфікацію інженера, Бульбенко з 1932 р. працював в «Цукротресті» у Харкові. Звідки його знов-таки як петлюрівця звільнили з роботи. Сподіваючись перечекати посилення політичного терору в «глибинці», Бульбенко виїхав до м. Мерефи що під Харковом. Працював бухгалтером дитячого санаторію. Все ж 1 червня 1938 р. він був заарештований Харківським обласним управлінням НКВС «як член контрреволюційної націоналістичної організації». Чекісти не бентежились правдоподібністю звинувачень і об’єднали слідчі матеріали «петлюрівця» Ф. Бульбенка з документами колишнього білого офіцера Івана Водянникова. За рік, коли уповільнилася машина масового терору, слідчу справу було припинено, а підслідних звільнено з-під варти.

Творчий клуб рукоділля «Натхнення»

Голка-чарівниця у руках майстрині
Розмалює дивно біле полотно.
Різнобарвні квіти, наче на вітрині,
І чарівний вечір дивиться в вікно.
Для сердець відрада – ця чарівна мить,
Вечорів розрада – і душа летить.
(Л. Башкатова)

Харківський творчий клуб рукоділля «Натхнення» існує вже понад 10 років та об’єднує зовсім різних людей – за віком, професією, вподобаннями. За час існування ми неодноразово проводили виставки у різних виставкових залах міста. Так, вже традиційною стала наша виставка в інформаційно-виставковому центрі «Бузок» на зимові свята та до Дня міста.

Назва клубу цілком відповідає настрою, з яким творять наші талановиті майстрині. Усі роботи дуже відрізняються за тематикою та технікою: хтось вишиває хрестиком, хтось використовує бісер або інші матеріали та техніки. Але кожна наша робота виконується з великою любов’ю. Це відображає стан розуму, настрій, почуття. Це ілюстрація вподобань і смаків, які спонукають нас братися за кожну конкретну роботу.

Цю виставку ми присвячуємо нашому рідному місту-герою Харкову. Багато з цих робіт виконані в цей непростий час. Тому для нас вони мають особливе значення. Хочемо хоч трохи принести радість і гарний настрій нашим відвідувачам, поділитися теплом своїх сердець.

Незважаючи ні на що, ми продовжуємо творити і хочемо ділитися результатами нашої роботи. Запрошуємо вас на наше маленьке свято!

Засновник наукової школи, професор хімії Борис Красовицький

У серпні виповнилося 110 років від дня народження видатного українського ученого в галузі фізики та хімії, вченого-універсала Бориса Марковича Красовицького (1916–2008). Він був засновником національної школи органічних люмінофорів та заклав основу досліджень у галузі хімії люмінесцентних матеріалів. Науковець підготував понад 600 публікацій та монографій. Б.М. Красовицький був автором понад 200 винаходів, які широко застосовуються у сучасному світі. Йому також належать спогади про події в Харкові 20–30–х рр. ХХ ст., свідком яких він був.

Борис Красовицький народився 4 серпня 1916 р. у повітовому м. Суми Харківської губернії. З 1925 р. навчався в семирічній школі у Харкові, потім у школі фабрично–заводського учнівства Харківського електромеханічного заводу. Після її закінчення у 1933 р. він вступив на хімічний факультет Харківського університету. З кафедрою органічної хімії вишу пов’язана подальша наукова діяльність Б. Красовицького. Вчений вписав до славетної історії кафедри змістовні сторінки своїх наукових досягнень.

Спроможність цілісно ввійти до Харківської школи органічної хімії Борис Красовицький довів ще у роки навчання. Адже саме йому належала ідея створення «Наукового бюлетеня», попередника відомого журналу «Праць Інституту хімії». У 1934 р. цей замисел був підтриманий керівництвом університету. Разом з групою однодумців з числа студентів та викладачів Красовицький реалізував ідею, підготувавши й опублікувавши перші два номери часопису. Одначе на цьому він не думав зупинятися. Активний діяч студентської громади, Борис Красовицький став ініціатором створення першого у нашій країні студентського наукового товариства. У 1938 р., після закінчення університету з відзнакою, Б. Красовицький вступив до аспірантури Інституту хімії. На його формування як науковця суттєво вплинули наставники — науковий керівник, завідувач кафедри органічної хімії та відділу органічної хімії Інституту професор Євген Семенович Хотинський та директор Інституту хімії Харківського університету, пізніше віцепрезидент Академії Наук України професор Андрій Іванович Кіпріанов.

1937-й у житті Лева Шубникова. До Дня пам’яті жертв Великого терору

5 серпня в Україні вшановують пам’ять жертв Великого терору, розв’язаного у 1937 р. радянським режимом на теренах колишнього СРСР і який став однією з наймасовіших і найжорстокіших державних акцій в історії ХХ століття у світі. Величезні людські, моральні втрати від політичних репресій 1937–1938 рр. понесла Україна. За офіційними даними, лише за цей період в УРСР було заарештовано більш як 260 тисяч осіб. З яких понад 123 тисячі були розстріляні. Решту засудили до багаторічного ув’язнення в таборах ГУЛАГу, де значна частина сконала від нелюдських умов, каторжної праці, голоду та хвороб. Великий терор став складовою репресивної політики по відношенню до українського народу, яка включала Голодомор, депортації, переслідування церков та нищення національної культури.

Після проголошення незалежності України було розпочате поступове відкриття архівів радянських спецслужб. Оприлюднення імен жертв політичного терору завдяки державній програмі з підготовки серії книг «Реабілітовані історією» повернуло українцям пам’ять про багатьох репресованих та відновило історичну правду про злочини тоталітарного режиму.

Сьогодні, коли Україна відстоює свою незалежність і свободу, пам’ять про жертв Великого терору набула ще глибшого змісту. Як вагоме нагадування про небезпеку тоталітаризму, насильства та знехтування людських прав з боку держави і загрози політичних репресій. Збереження історичної правди є важливою умовою недопущення повторення подібних трагедій у майбутньому.

Великий терор був ретельно спланованою державною політикою масового насильства, спрямованою на повне підпорядкування суспільства тоталітарному режиму. Репресії охопили практично всі соціальні групи: селян, робітників, інтелігенцію, військових, духовенство, державних службовців, науковців, митців, представників національних меншин і навіть відданих членів комуністичної партії. У першу чергу виконавці волі Сталіна до списків на арешт вносили представників інтелігенції.

Виставка-об’єднання живопису харківських митців
«ЛИШЕ ОДНОГО РАЗУ ДОТОРКНУВШИСЬ…»
04.08.2026 – 08.08.2026

Є речі, до яких достатньо доторкнутися лише одного разу, щоб вони назавждистали частиною нашого життя. Мистецтво – одна з них.

Виставка «Лише одного разу доторкнувшись…» представляє творчість ОльгиПетрівни Куциної - художниці, педагогині та кураторки, разом із роботами їїучениць. Це зустріч різних поколінь, характерів і творчих голосів, об’єднанихпрагненням бачити, відчувати й передавати світ через мистецтво.Ольга Куцина здобула професійну мистецьку освіту, закінчивши художнюакадемію за спеціальністю «куратор-галерист». Сьогодні вона продовжуєнавчання на факультеті дизайну середовища, розширюючи власне творчебачення та досліджуючи взаємодію людини, мистецтва і простору.Для Ольги Куциної творчість – це насамперед рух. Рух думки й почуття, кольору йобразу, постійний пошук нової форми та нового погляду. Її роботи звертаються долюдини та природи, внутрішнього світу, пам’яті й часу, до краси тих миттєвостей,які ми часто не помічаємо у повсякденному житті.

Назва виставки – «Лише одного разу доторкнувшись…» - навмисно залишає думку незавершеною. Доторкнувшись до мистецтва, краси, кольору, до іншої людини чи власного внутрішнього світу, ми вже не залишаємося такими, як раніше. Іноді одного дотику достатньо, щоб почати бачити більше.

Особливе місце в експозиції посідають роботи учениць Ольги Петрівни.Педагогіка для неї – це не лише передача техніки та знань. Вони вчаться все бачитиразом: помічати світло і тінь, відчувати колір, шукати власну художню мову тамати сміливість говорити нею. Саме тому роботи учениць представлені поруч із роботами художниці як повноцінна частина виставки – як продовження творчого діалогу, в якому досвід однієї людини стає поштовхом для народження власного бачення іншої. «Лише одного разу доторкнувшись…» - це виставка про зустріч. З мистецтвом, із красою, з іншими людьми і, зрештою, із самим собою.Бо іноді достатньо лише одного дотику, щоб розпочався рух, який уженеможливо зупинити.