День затвердження Державного Прапору України

У цей день, 34 роки тому, 28 січня 1992 р. Верховна Рада України ухвалила постанову «Про Державний прапор України», якою офіційно затвердила синьо–жовтий стяг Державним Прапором України. У постанові, зокрема, зазначалося, що Державний Прапор України «являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої — синього кольору, нижньої — жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3».

Державний прапор — один із символів державності, закріплених у Конституції країни, який уособлює самобутність та спадкоємність її державотворчих традицій. Синьо–жовтий прапор для українців завжди був і в умовах російсько–української війни є знаком свободи і боротьби за незалежність.

«В поколіннях я озвуся». Павло Тичина

23 січня минає 135 років від дня народження Павла Григоровича Тичини (1891–1967), українського поета, перекладача, публіциста, громадського та державного діяча, новатора поетичної форми, фундатора кларнетизму.

Павло Григорович Тичина походив зі старовинного козацького роду. Пращур поета, за родинним переказом, був полковником у війську Богдана Хмельницького. Павло народився 23 січня 1891 р. у багатодітній родині в с. Піски на Чернігівщині. Навчався у земській початковій школі, де викладав його батько. З 1900 р. став співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі. Здобував освіту в духовному училищі, духовній семінарії в Чернігові. Викладач малювання відомий живописець і педагог Михайло Жук посприяв формуванню особистості молодої людини. Він ввів юнака у коло української інтелігенції, познайомивши Павла Тичину з Михайлом Коцюбинським. Той, в свою чергу, показав поетичний зошит поета–початківця Михайлу Грушевському. У 1912 р. у «Літературно–науковому віснику» відбувся друкований дебют Павла Тичини.

Під час навчання в семінарії Тичина подружився з Григорієм Верьовкою, Василем Елланським, Аркадієм Казкою та з іншими відомими у майбутньому українськими діячами. Павло Тичина цінував дружбу, вмів підтримувати взаємини протягом життя.

У 1913–1917 рр. навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту. Але через революційні події не отримав диплома. Він багато працював: у редакціях газети «Рада» і журналу «Світло», помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського, рахівником у Чернігівському губернському земському статистичному бюро. У 1917 р. був завідувачем відділу хроніки газети «Нова Рада». Згодом завідував відділом поезії журналу «Літературно–науковий вісник», був головою української секції Всеукраїнського видавництва.

Українська Народна Республіка об’єднала активні сили

нації в боротьбі за незалежність. До Дня Соборності України

Згадуючи сторінки героїчного минулого Української держави, українці з особливою повагою ставляться до спогадів учасників звитяжних подій революційних змагань 1917–1921  рр. Цьогоріч виповниться 100 років з дня трагічної загибелі на чужині видатного українського державного і культурного діяча, голови Директорії, Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри. Пам’ять про нього на батьківщині вшановують і зберігають. Що засвідчує ухвалення Верховною Радою України постанови «Про заходи із вшанування пам’яті Симона Петлюри» в 2026 р.

На спомин про борця за Україну в XX столітті, який відіграв важливу роль у здобутті державної незалежності, пропонуємо статтю–спогад Симона Петлюри. Саме 22 січня, сто років тому — у день, який вважався Днем державності (що фактично відповідало на той момент розвитку подій), а з 1999 р. в незалежній Україні його щороку відзначають як День Соборності, в українському громадсько–політичному тижневику «Тризуб» у Парижі була опублікована його стаття «Пам’яті полеглих за державність». Посвячення борцям, які зброєю у 1917–1921 рр. відстоювали незалежну державу Україну. Роздуми Симона Петлюри, як того, хто був у гущі опору російській агресії, зробив винятковий внесок в українське державотворення початку XX століття, а також вплинув на розвиток подій сучасної історії, донині не втратили актуальності. Під назвою «Заповіт Симона Петлюри. Пам’яті полеглих за державність» вона була опублікована окремим виданням паризьким видавництвом «Неділя» у 1926 р., за яким була підготовлена й ця публікація.

В єдності — сила! До Дня Соборності України

Соборність є однією з наріжних ідей української державності, яка бере початок від об’єднання давньоруських земель навколо Київського князівства. У часи їх поділу між сусідніми державами, українці прагнули до територіальної єдності свого краю, національного об’єднання. Урочисте оголошення 22 січня 1919 р. Акту Соборності про злуку Східної та Західної України є священною датою для кожного українця. За Указом Президента України «Про День соборності України» від 21 січня 1999 р. цю дату офіційно відзначають щороку в незалежній Україні.

Діяч «Розстріляного Відродження» Григорій Епік

Виповнилося 125 років від дня народження письменника, публіциста, перекладача, представника «Розстріляного Відродження» Григорія Епіка (1901–1937). Відомим він став завдяки літературній діяльності у Харкові. Проживав Григорій Данилович у квартирі номер 7 Будинку «Слово». Цим помешканням, після розлучення з Вірою Омельченко, поступився колезі з «письменницького цеху» Юрію Яновському.

Григорій Епік народився 17 січня 1901 р. на лівому березі Дніпра в с. Кам’янка Новомосковського повіту Катеринославської губернії у сім’ї робітника лісопильних майстерень Данила Дем’яновича та домогосподарки Клеопатри Самійлівни. Хоча багатодітна родина була незаможною батьки спромоглися вивчити дітей. Григорій з відмінними оцінками закінчив двокласне земське початкове училище. З 1916 р. працював робітником, потім конторником на залізниці. Не залишався осторонь від громадських і політичних рухів — займався просвітницькою роботою на селі, а за участь у страйку був відсторонений від роботи. У 1919 р. приєднався до руху спротиву Добровольчій армії генерала Денікіна.

На початку 1920–х рр. з встановленням радянської влади Григорій Епік долучився до роботи держапарату. Після навчання на двомісячних педагогічних курсах соцвиху у Полтаві працював у політпросвіті, повітвиконкомі, культвідділі окружкому КП(б)У, у губкомі комсомолу. На цей час припав перший літературний досвід Г. Епіка. Його короткі оповідання — роздуми про актуальні події революції — публікуються окремими збірками «Червона кобза» (19230, «На зламі» (1924). Початок літературної діяльності виявився вдалим. З 1924 р. Григорій Епік проживав у Харкові та навчався в інституті марксизму–ленінізму. І основне — став головним редактором центральних видавництв «Червоний шлях» та Держвидав України, де пропрацював до 1926 р. З серпня 1933 р. він перейшов на творчу роботу.

Автор гімну «Оборонцям України» Григорій Давидовський

18 січня виповниться 160 років від дня народження українського диригента, хормейстера, композитора, педагога, музичного діяча Григорія Митрофановича Давидовського (1866–1952). В історії української музики постать митця стоїть поряд з видатними майстрами хорової творчості. Насамперед, він відомий як автор гімну «Оборонцям України», який офіційно виконується на похоронах Героїв сучасної російсько–української війни.

Григорій Давидовський народився 18 січня 1866 р. в родині священника, законовчителя початкового училища в с. Мельня, нині Конотопського району Сумської області. Змалку спів був частиною його життя. «Години відпочинку ми завжди присвячували хоровим співам. Святками, коли до нас у Мельню збиралися наші родичі й знайомі з сусідніх сіл, ми вже співали досить могутнім і красивим хором». Хлопець заслуховувався хоровим співом поселян, і народна пісня змалку запала йому в душу. У батька Митрофана Лук’яновича і старшого брата, скрипаля-самоука Івана, навчився Григорій основам музичної грамоти. А невдовзі в 1888 р. зорганізував у рідному селі свій перший хор, який вражав досконалістю виконання народних пісень.

По закінченню Новгород–Сіверської гімназії, Григорій Давидовський з 1892 р навчався на капельмейстерському факультеті Петербурзької консерваторії. У студентські роки талановитий диригент очолив робітничий хор Олександрівського чавунотопного заводу. До 1902 р. продовжив навчання на вокальному відділі консерваторії. Як співак і диригент брав участь у оперних виставах. Композиторські навички виявив, коли зацікавився обробкою народних пісень. У царські часи видавці нотних збірників досить імпозантно називали автора «вільним художником Гр. Давидовським».

Персональна виставка живопису Ольги Прасол «ПОВЕРТАЮЧИ КОЛІР»

14-25 січня 2026

Ольга Прасол за фахом лікар — психотерапевт та невролог, але майже все життя захоплюється живописом.

Художниця використовує різні техніки малювання, та всі її роботи сповнені відчуттям любові до життя, дарують людям тепло, радість, позитивну енергію.

Твори Ольги Прасол експонувались на різних колективних виставках, в тому числі і за кордоном, отримували відзнаки у творчих конкурсах.

Також в неї відбулися чотири персональні виставки в 2016, 2017, 2019 та в 2023 роках.

На виставці 2023 року були представлені картини на гільзах та інших військових артефактах, які потім були продані на закордонних аукціонах, а виручені кошти передані на потреби військовим підрозділам.

«Ця виставка складається з дуже різних моїх робіт, але більшість з них створена під час повномасштабної війни. В кожній з них — моя віра і моя любов до моєї країни і мого рідного Харкова. Оскільки все ж таки моя основна професія — лікар-психотерапевт, я намагаюсь не тільки своїми знаннями, а й своєю творчістю підтримувати емоційний стан моїх пацієнтів і моїх співвітчизників. Адже зараз так потрібно повертати кольори в наше життя, щоб зберегти наше ментальне здоров’я», – говорить Ольга.

Запрошуємо до великої зали ІВЦ «БУЗОК»!

Персональна виставка робіт-роздумів Тетяни Голикової

«НОВА ВІЧНІСТЬ»

14-25 січня 2026

Тетяна Голикова не є професійним художником.

Трохи навчалася Петриківського розпису у заслуженого майстра Тамари Вакуленко. Але в житті та живописі Тетяна йде своїм шляхом.

Виставка має назву «Нова вічність». Події сьогоднішнього дня, особливо, розбудова загальнолюдської свідомості торкаються кожного.

За допомогою книг Вчителів відбувається усвідомлення нових космічних та земних подій.
Експозиція виставки розповідає про те, яким шляхом можливий перехід до Нового Світу.

Український студентський рух в Харкові у спогадах Олекси Коваленка

Цьогоріч відзначено 150–річний ювілей українського вченого, громадсько–політичного діяча Олександра Михайловича Коваленка (1875–1963). Він народився 8 серпня 1875 р. в повітовому містечку Ромни Полтавської губернії. А розпочинав трудовий шлях у Харкові. Завдяки його літературному хисту, збереглися важливі сторінки історії України ХХ століття. Талановитий інженер, професор, дипломат, публіцист, у спогадах «На межі двох віків» висвітлив помітні події піднесення українського національного та політичного рухів у Харкові.

У О. Коваленка все розпочалось 1895 р., коли він, випускник роменського реального училища, вступив до Харківського технологічного інституту. У Харкові він познайомився зі студентом Юрієм Коллардом, який цілеспрямованістю характеру нагадував дружніх йому братів Тимошенків з відомого слобожанського роду. Зі Степаном Тимошенком, майбутнім відомим математиком і механіком, товаришував Коваленко з юності.

Наприкінці 1897 р. студенти доєднались до конспіративного українського гуртка, очолюваного Дмитром Антоновичем, сином київського історика Володимира Антоновича. Цей гурток активістів Харківської української студентської громади брав активну участь у подіях напередодні революції 1905 р. Хоча гуртківці на початку і не мали чітко окресленої програми та дотримувались у поглядах на майбутнє України від автономістських до самостійницьких переконань, їх самовідданість і завзяття послугували шляхетній справі згуртуванню всіх, хто почував себе українцем і був готовий боротися за кращу долю свого народу — за право «жити господарем на своїй власній землі».

Актриса, письменниця доби «Розстріляного Відродження»

Галина Орлівна

Минуло 130 років від дня народження театральної актриси, літераторки, педагогині Галини Іванівни Мневської (1895–1955). Ця безсумнівно талановита українка широко відома поціновувачам доби «Розстріляного Відродження» за творчим псевдонімом Галина Орлівна. Її життя, особливо молоді роки, які припали на буремні часи визвольних змагань і радянізації, драматичністю не поступаються літературним сюжетам Нещодавно оприлюднені архівні документи кримінальної «політичної» справи проливають світло на сторінки її біографії, зокрема роботу в «Молодому театрі» Леся Курбаса.

Народилася Галина Мневська 16 листопада 1895 р. в інтелігентній родині у с. Калайдинці Полтавської губернії. Дитинство минуло у повітовому містечку Лубни, де дівчинка три роки навчалась у жіночій гімназії. Батько шестирічної Галинки рано пішов у засвіти. Її мати, народна вчителька Софія Георгіївна Мневська, на деякий час потрапила до в’язниці за поширення забороненої політичної літератури. Після важких потрясінь, Софія Мневська з тринадцятирічною донькою перебралася до Москви. Здобуваючи освіту у гімназії, а потім на вищих жіночих курсах, Галина спілкувалась із земляками — переважно письменниками та артистами — на вечірках, лекціях, дискусіях українського товариства «Кобзар». Поринула у роботу драматичного гуртка під управлінням Володимира (Самуся) Максимова — за освітою правознавця, який став артистом, закінчивши в 1904 р. студію при Художньому театрі. «Отут й починається другий яскравий момент мого юнацтва — захоплення драматичним мистецтвом. Максимов знайшов у мене артистичні здібності. І от, почавши з драмгуртка, я закінчила драматичною школою Артистів Художнього театру», згадувала Галина Мневська.